Спадкоємець не може бути поручителем за борговими зобов’язаннями померлого спадкодавця (постанова ВС у справі № 303/3765/16-ц від 09.12.2020)

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Судом установлено, що між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 , були укладені кредитні договори, зокрема: 25 жовтня 2006 року № 305/162-Ж, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 39 600,00 доларів США, строком повернення до 24 жовтня 2016 року; 18 травня 2007 року № 305/82-Ж-07 кредит у розмірі 22 000,00 доларів США, строком повернення до 18 травня 2017 року, та договір про надання невідновлювальної кредитної лінії від 27 березня 2008 року № 305/41-Ж-08, відповідно до умов якого отримав кредит у розмірі 70 000,00 доларів США, строком повернення до 26 березня 2023 року.

На забезпечення виконання вказаних кредитних зобов`язань між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_3 були укладені іпотечні договори від 25 жовтня 2006 року № 305/162-Ж, від 18 травня 2007 року № 305/82-Ж-07 та від 28 березня 2008 року № 305/41-Ж-08, відповідно до умов яких ОСОБА_3 надав в іпотеку банку нерухоме майно, зокрема житловий будинок, готовністю 95 %, загальною площею 223,10 кв. м, житловою площею 71,60 кв. м, з приналежними до нього надвірними спорудами та прибудовами, а саме: котельня, огорожа, садовий будинок, та земельну ділянку, площею 0,0600 га, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Спадкоємцями майна ОСОБА_3 є його дружина ОСОБА_4 та його малолітній син ОСОБА_2 , які спадщину, що залишилася після смерті ОСОБА_3 , прийняли шляхом подачі відповідної заяви від 22 листопада 2013 року, яка надійшла до Мукачівської районної державної нотаріальної контори 25 листопада 2013 року.

Також встановлено, що 01 липня 2013 року, між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 були укладені договори поруки № 305/162-Ж-01, № 305/82-Ж-07-01 та № 305/41-Ж-08-01, відповідно до умов яких остання зобов`язалася перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання зобов`язань ОСОБА_3 щодо повернення суми кредитів, у розмірі, в строки та в порядку, передбачених вищезазначених кредитними договорами, укладеними між банком та позичальником ОСОБА_3 10 липня 2013 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір банківського рахунку № НОМЕР_2 , відповідно до умов якого банк відкрив останній поточний рахунок № НОМЕР_2 у доларах США і взяв на себе зобов`язання здійснювати зарахування коштів на рахунок клієнта за умови зазначення у платіжному документі певних реквізитів.

Згідно квитанцій ОСОБА_1 вносила ПАТ «Укрсоцбанк» на поточний рахунок № НОМЕР_2 , суми коштів, а саме 11 липня 2013 року – 655,00 доларів США, 12 серпня 2013 року – 655,00 доларів США, 10 вересня 2013 року – 655,00 доларів США, 24 вересня 2013 року – 160,00 доларів США, 10 жовтня 2013 року – 655,00 доларів США, 15 листопада 2013 року – 655,00 доларів США, 10 грудня 2013 року – 700,00 доларів США, 13 січня 2014 року – 655,00 доларів США, 10 лютого 2014 року – 655,00 доларів США, 12 березня 2014 року – 655,00 доларів США, 09 квітня 2014 року – 655,00 доларів США, 13 травня 2014 року – 655,00 доларів США, 26 червня 2014 року – 330,00 доларів США, 10 липня 2014 року – 325,00 доларів США, 23 липня 2014 року – 330,00 доларів США, 12 серпня 2014 року – 330,00 доларів США, 27 серпня 2014 року – 325,00 доларів США, 12 вересня 2014 року – 325,00 доларів США, 25 вересня 2014 року – 330,00 доларів США, 24 жовтня 2014 року – 655,00 доларів США, 25 листопада 2014 року – 700,00 доларів США, 16 грудня 2014 року – 660,00 доларів США, 27 січня 2015 року – 620,00 доларів США, 13 березня 2015 року – 300,00 доларів США, 16 квітня 2015 року – 655,00 доларів США, 12 травня 2015 року – 300,00 доларів США, 26 травня 2015 року – 400,00 доларів США, 11 червня 2015 року – 320,00 доларів США, 30 червня 2015 року – 400,00 доларів США, 23 липня 2015 року – 610,00 доларів США, 10 серпня 2015 року – 600,00 доларів США, 25 серпня 2015 року – 400,00 доларів США, 18 вересня 2015 року – 450,00 доларів США, 30 вересня 2015 року – 300,00 доларів США та 29 жовтня 2015 року – 670,00 доларів США.

Мотивувальна частина. Позиція Верховного Суду. 

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права. 

Звертаючись до суду з позовами про визнання недійсними договорів поруки та договору банківського рахунку з моменту їх укладення, ОСОБА_1 з урахуванням збільшення позовних вимог посилалась на те, що такі правочини є недійсними у відповідності до вимог статей 203215233236 ЦК України.

Відповідно до статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, третьою та п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Частиною першою статті 233 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Підставами визнання правочину недійсним за статтею 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але змушена це зробити через тяжкі обставини, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Необхідним критерієм для визнання правочину недійсним, з підстав передбачених вище, є доведення в судовому процесі нерозривного причино наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення або зменшення тяжких обставин.

Що стосується вкрай невигідних умов, то слід враховувати, що невигідні умови безпосередньо мають бути пов`язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її вчинити цей правочин. Також умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними.

Виходячи із системного аналізу вказаних норм, визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16 зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року за наслідкам розгляду цивільної справи № 507/1084/17.

Відповідно до положень частини третьої статті 10, частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 в частині визнання договорів поруки та договору банківського рахунку недійсними, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що оскаржувані договори поруки від 01 липня 2013 року № 305/162-Ж-01, № 305/41-Ж-08-01 та № 305/82-Ж-07-01, а також договір банківського рахунку від 10 липня 2013 року укладені під впливом тяжкої обставини (смерть чоловіка) і на вкрай невигідних умовах, чим інша сторона правочину скористалася.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна, оскільки наведені позивачем обставини укладення оскаржуваних договорів не можуть бути підставою для застосування статті 233 ЦК України, з огляду на недоведеність того, що за відсутності тяжкої обставини (смерті чоловіка) договори поруки від 01 липня 2013 року № 305/162-Ж-01, № 305/41-Ж-08-01 та № 305/82-Ж-07-01та договір банківського рахунку від 10 липня 2013 року не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Також позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що саме в момент укладення оскаржуваних правочинів позивач не у повній мірі могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, оскільки про наявність волевиявлення ОСОБА_1 свідчить власноручний підпис на оскаржуваних договорах, яким вона підтвердила своє волевиявлення.

Отже, колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання договору банківського рахунку від 10 липня 2013 року, укладеного між ПАТ «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 недійсним.

Разом з тим, за змістом частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

Аналіз вищезазначених норм дає підстави для висновку про те, що за вимогами ЦК України боржником і поручителем не може бути одна й та сама особа. Адже призначення договору поруки, що породжує акцесорне (додаткове) зобов`язання, полягає в забезпечувальному характері по відношенню до основного зобов`язання, яке в даній спірній ситуації виникло внаслідок договору позики.

Відповідно до частини третьої статі 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Зі встановлених обставин справи вбачається невідповідність укладеного договору поруки цим засадам.

Договір поруки як і будь-який інший цивільно-правовий договір згідно з частиною другою статті 202 ЦК України є багатостороннім правочином, який має відповідати загальним вимогам статті 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу.

У свою чергу, недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу є підставою недійсності правочину.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними договорів поруки з моменту їх укладення, ОСОБА_1 посилалась на те, що такі правочини є недійсними у відповідності як до вимог статті 233 ЦК України, який укладено під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, так і до вимог статей 203215 ЦК України, оскільки укладені нею після смерті боржника, а за загальним змістом договорів поруки можливо поручитися за виконання боржником зобов`язання, у той час як він помер.

З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що є підстави, визначені абз. 1 частини другої статті 215 ЦК України для визнання в судовому порядку недійсним укладеного договору поруки дружиною (спадкоємцем) для забезпечення виконання зобов`язань позичальника, її чоловіка (спадкодавця), що на момент укладення договору поруки помер.

Таким чином судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, що є підставою для зміни мотивувальної частини оскаржуваних судових рішень в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів поруки.

Разом із тим, недійсність договору поруки за правилами частини третьої статті 548 ЦК України не спричинить недійсність як основного зобов`язання, що в цій ситуації виникло із договору позики.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Отже, вирішуючи вимоги ОСОБА_1 щодо визнання припиненим договору кредиту, договору про надання невідновлювальної кредитної лінії та іпотечного договору, а також припинення заборони на відчуження будинку та земельної ділянки, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що ОСОБА_3 підписав зазначені правочини, виконував їх умови протягом тривалого часу та за життя питання про їх недійсність не ставив, а тому відсутні правові підстави для задоволення указаних вимог.

Щодо висновку судів попередніх інстанцій про пропуск ПАТ «Укрсоцбанк» строку, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

При цьому відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Таким чином, на час укладення договору поруки дружиною (спадкоємцем) з банком (кредитором за договором позики, укладеним за життя її чоловіка) всі права та обов`язки (спадкодавця), в тому числі обов`язок виконати зобов`язання за цим договором позики, належали вже їй.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18) зроблено висновок, що «спадкоємець зобов`язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього. Кредитор має пред`явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги. Поняття «строк пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред`явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань».

Звертаючись у жовтні 2016 року з зустрічним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, ПАТ «Укрсоцбанк» посилалося на те, що він як кредитор спадкодавця ( ОСОБА_3 ) не знав та не міг знати про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер та у зв`язку із його смертю відкрилась спадщина, яку прийняли його дружина ( ОСОБА_1 ) та неповнолітній син ( ОСОБА_2 ). свідоцтва про право на спадщину ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не отримували, а тому нотаріус не повідомляв банк про наявність у нього заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 . Про факт смерті ОСОБА_3 банку стало відомо із позовної заяви ОСОБА_1 у справі № 303/3767/16-ц, провадження у якій було відкрито ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 липня 2016 року. Після отримання вказаної позовної заяви банком у справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості було подано заяву про залучення до участі відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та ухвалою суду від 22 серпня 2016 року було замінено відповідача ОСОБА_3 на ОСОБА_1 , яка діяла в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 .

Враховуючи зазначене, банк вважав, що не пропустив, встановлений статтею 1281 ЦК України строк та має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку.

Проте, апеляційний суд у порушення вимог статті 303 ЦПК України, у редакції, чинній на час перегляду справи апеляційним судом (аналогічні норми містяться у статті 367 ЦПК України, у редакції Закону 2147-VIII) наведеного не врахував, доводи ПАТ «Укрсоцбанк» не перевірив та не встановив чи виконала ОСОБА_1 свій обов`язок, передбачений частиною першою статті 1281 ЦК України, щодо повідомлення ПАТ «Укрсоцбанк» про смерть позичальника, чи знав/міг знати ПАТ «Укрсоцбанк» про прийняття ОСОБА_1 спадщини.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Отже, відмовивши у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» про стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, з підстав пропуску банком, встановленого статтею 1281 ЦК України строку, апеляційний суд спір по суті не розглянув, дійсний розмір кредитної заборгованості не визначив.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом повністю не встановлено, а тому судове рішення в частині вимог ПАТ «Укрсоцбанк» не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування в цій частині з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
УкрЮрDOC.